Дитинство - це ранок життя...

Субота, 17.11.2018, 07:19
Вітаю Вас, Гість
Вхід на сайт
Пошук
Календар
«  Листопад 2018  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
   1234
567891011
12131415161718
19202122232425
2627282930
Друзі сайту

Казки і оповідання Василя Сухомлинського

для дітей

На тему моралі

А серце тобі нічого не наказало?

     Андрійко прийшов зі школи і побачив заплакану матір. Він поклав книжки й сів за стіл. Чекає обіду.

     - А тата відвезли в лікарню, - каже мати. - Занедужав батько.

     Вона чекала, що син занепокоїться, стривожиться. Та син був незворушний, спокійний.

     Мати великими очима дивилась на Андрійка.

     - А нам завтра до лісу йти, - каже Андрійко. - Завтра ж неділя. Учителька наказала, щоб усі прийшли до школи о сьомій ранку.

     - То куди ж ти підеш завтра? - запитала мати.

     - До лісу... Як наказала вчителька.

     - А серце тобі нічого не наказало? - спитала мати й заплакала.

Іменний обід (Іменини)

     У Ніни велика сім'я: мати, батько, два брати, дві сестри й бабуся.

     Ніна найменша: їй восьмий рік. Бабуся - найстарша: їй вісімдесят два роки. У бабусі тремтять руки. Несе ложку бабуся - ложка дрижить, крапельки падають на стіл.

     Скоро у Ніни день народження. Мама сказала, що на її іменини у них буде святковий обід. На обід Ніна нехай запросить подруг.

     Ось і настав цей день. Мама накриває стіл білою скатертиною. Ніна подумала: це і бабуся за стіл сяде. А в неї ж руки тремтять.

     Ніна тихенько сказала мамі:

     -Мамо, хай бабуся сьогодні за стіл не сідає.

     - Чому? - здивувалась мама.

     - В неї руки тремтять. Крапає на стіл.

     Мама зблідла.

     Не сказавши жодного слова, вона зняла зі столу білу скатертину і сховала її в шафу.

     Довго сиділа мовчки, потім сказала:

     -У нас сьогодні бабуся хвора. Тому іменинного обіду не буде. Поздоровляю тебе, Ніно, з Днем народження. Моє тобі побажання: будь справжньою людиною.

Ледача подушка

     Маленькій Яринці треба рано-рано вставати, щоб до школи йти, а не хочеться, ой як не хочеться! Ввечері питає Яринка у дідуся:

     - Дідусю, чому вранці вставати не хочеться? Навчіть мене, дідусю, спати так, щоб хотілося вставати і йти до школи.

     - Це подушка в тебе ледача,- відповів дідусь.

     - А що ж їй зробити, щоб не була ледачою?

     - Знаю я таємницю,- пошепки сказав дідусь. - Ото саме тоді, як вставати не хочеться, візьми подушку, винеси на свіже повітря, добре вибий її кулачками - вона й не буде ледачою.

     - Справді?- зраділа Яринка. - Я так і зроблю завтра.

     Ще дуже рано, а треба збиратись до школи. Не хочеться вставати Яринці, але треба ж нарешті подушку провчити, лінощі з неї вибити!

     Схопилась Яринка швиденько, одяглася, взяла подушку, винесла на подвір'я, поклала на лавку - та кулачками її, кулачками. Повернулася до хати, поклала подушку на ліжко - та й умиватися. А дідусь у вуса посміхається.

Лялька під дощем

     Зіна вкладалася спати. А надворі почалася гроза. Гримів грім, з-за Дніпра насувались чорні хмари. По залізному даху зашумів дощ.

     Блиснула блискавка, на мить стало ясно, як удень. Зіна побачила: на подвір'ї стоять калюжі води, йде дощ. Ой горе, що ж це таке? — на лавці, під дощем, лежить її лялька Зоя.

     Вона забула Зою на лавці. Як же це трапилось? Як же вона не згадала про Зою, лягаючи спати, як же вона не подумала про неї, коли почалася гроза?

     Від цих думок Зіні стало важко, і вона заплакала. А ще важче було від думки про те, що на лавці лежить під холодним дощем її Зоя...

     Зіна встала з ліжка, тихо відкрила двері, побігла на подвір'я. Дощ миттю змочив її сорочечку. Вона підбігла до лавки, взяла Зою, пригорнула її до грудей.

     Коли Зіна відкрила двері, мама ввімкнула світло й широко відкритими від страху очима дивилась на порожнє ліжко.

     Побачивши Зіну з притуленою до дитячих грудей лялькою, мама перевела дух.

     Вона зняла рушник, витерла Зіну, переодягла в суху сорочечку. Давши рушник, сказала:

     — Витри ж і Зою... Як же це ти її забула на лавці?

     — Ніколи більше цього не буде, матусю...

Яблуко в осінньому саду

     Пізньої осені маленькі близнятка Оля й Ніна гуляли в яблуневому саду. Був тихий сонячний день. Майже все листя з яблунь опало і шурхотіло під ногами. Тільки де-не-де на деревах залишилося пожовкле листячко.

     Дівчатка підійшли до великої яблуні. Поруч з жовтим лист ком вони побачили на гілці велике рожеве яблуко.

     Оля й Ніна аж скрикнули від радості.

     — Як воно тут збереглося? — з подивом запитала Оля.

     — Зараз ми його зірвемо, — сказала Ніна і зірвала яблуко. Кожній хотілося потримати його в руках.

     Олі хотілося, щоб яблуко дісталось їй, але вона соромилась висловити це бажання, а тому сказала сестрі:

     — Хай тобі буде яблуко, Ніно...

     Ніні хотілося, щоб яблуко дісталося їй, але вона соромилась зізнатися в цьому. Ніна сказала:

     — Хай тобі буде яблуко, Олю...

     Яблуко переходило з рук в руки, дівчатка не могли дійти згоди. Та ось їм обом сяйнула одна і та ж думка: вони прибігли до мами радісні, схвильовані.

     Віддали їй яблуко.

     В маминих очах сяяла радість.

     Мама розрізала яблуко й дала дівчаткам по половинці.

Про школу і шкільне життя

Списав задачу

     Павлик прийшов до школи дуже стурбований. Дома він довго сидів над задачею й не міг розв'язати її. Тепер він прийшов до школи, щоб у когось списати задачу. Бо працювати сам Павлик не любив.

     Прийшла Зіна. Вона добре вміла розв'язувати задачі. Павлик запитав у неї:

     - Зіно, на скільки питань задача?

     - На троє, - відповіла Зіна. - А хіба ти не розв'язав?

     - Не вийшла... Дай, Зіно, списати...

     - Ой Павлику, чому ж ти сам не хочеш працювати? - запитала Зіна.

     Вона дала йому свій зошит.

     Павлик почав списувати. Списав одну дію, другу, перейшов до третьої. У третій дії помітив у Зіни помилку. Там, де треба було написати 23, Зіна написала 32.

     У своєму зошиті Павлик написав правильно, а Зіні не сказав, що в неї помилка.

     Учителька зібрала зошити для перевірки.

     Наступного дня вона принесла зошити.

     - У Павлика - п'ять, - сказала вчителька. - Молодець, Павлику, добре попрацював над задачею. А в тебе, Зіно, - чотири. Помилку допустила...

     Зіна поблідла. Вона глянула на Павлика. Павлик почервонів і схилив голову над партою.

Спляча книга

     На полиці, серед книг про далекі країни й небачених звірів, стояла велика цікава Книга. У ній розповідалося про могутнього богатиря. Букви в цій Книзі яріли, як розпечене залізо. Вона мала дивну властивість: як тільки доторкнеться палах-куче вогненне слово до людського серця, в ньому займеться вогник. І людина, в якої у грудях б'ється серце з цим вогником, стає могутньою і непереможною.

     Але минув уже не один рік, як Книгу читали. Щотижня Господиня знімала її з полиці, обережно витирала з обкладинки пилюку й знову ставила на полицю. Книга чекала - ось-ось її прочитають, та ніхто її навіть не розгортав.

     Часто до господаря приходили гості. Господар любив показувати книги: дивіться, які в моїх книг красиві палітурки.

     Стали вогненні букви меркнути. Потемніли палкі слова. Могутній богатир, про якого розповідалося в книзі, заснув. Тепер уже на полиці стояла не Вогненна, а Спляча Книга.

Які ж ви щасливі!

     Сьогодні до школи вперше прийшли малюки.

     Завтра їм починати навчання, а сьогодні їх привели матері, щоб познайомити з учителем.

     Матері пішли додому. Діти залишилися з учителем на зеленій галявині, під високою липою.

     Старий учитель Іван Пилипович сьогодні зустрічає десяте покоління своїх вихованців. Доведе оцих малюків до четвертого класу, і сповниться сорок років його роботи в школі.

     Ласкаві, привітні очі дивляться в чорні, сірі, сині, блакитні очі своїх вихованців. Діти усміхаються.

     - Діти, ви бачили, як задовго до світанку сходить ранкова зоря? - запитав Іван Пилипович, і його лагідна усмішка викликала в малюків таку ж теплу усмішку.

     - Ні, не бачили,- відповіли діти.

     - А не бачили ви, як соловейко п'є росу?

     - Ні, не бачили...

     - А як джміль чистить крильця - перед тим, як злетіти з квітки, в якій він спав уночі?

     - Не бачили...

     - А чи бачили ви, як весела комашка - сонечко - в теплий зимовий день спросоння виглядає з-під кори, чи не настала весна?

     - Не бачили...

     - Які ви щасливі, діти...- сказав Іван Пилипович. - Щасливі, бо вам є що бачити. Щасливі, бо ви побачите багато прекрасного. Я поведу вас на берег ставка, і ви побачите, як сходить ранкова зоря. Ми сядемо в кущах, затамуємо подих і побачимо, як соловейко, прокинувшись, п'є краплину роси. Прийдемо до схід сонця до великої гарбузової квітки й застукаємо там ледачого джмеля, що, переночувавши в квітці, прокинувся й чистить крильця. Підемо напровесні до нагрітого сонцем стовбура й побачимо, як сонечко з-під кори виглядає й здивовано дивиться на сніг: що ж це воно таке - жарко вже спати в ліжку, а надворі сніги лежать...

     Ви щасливі, діти, бо все це побачите...

Про природу

Як міняється колір снігу?

     Коли сходить сонце, снігові замети рожеві. Це сонце забарвлює їх своїм промінням.

     Сонце підіймається вище й вище, небо стає сильніше, а сніг - сліпучо білий. Глянеш на степ - і бачиш на білому килимі маленьку пташку. А он зайчик побіг полем.

     Сонечко схилилось до заходу. Сніг стає синюватим, мов небо відбивається в блискучому дзеркалі. А в затінку він аж фіолетовий. 

     Ось і зайшло сонце. Запалало небо на заході - завтра буде вітер. Відблиск вечірньої заграви ліг на снігові замети. Ніби їх сонце облило багряними барвами.

     Гасне заграва - і багряний відблиск на снігу згасає. Мерехтять зорі. Сніг сіріє. Пташка ховається в гнізді. Зайчик сидить під кущем.

Як дзвенять сніжинки

     Це було зимового вечора. Сонце сховалось за брій. Зарожевів сніговий килим. Стало тихо-тихо. Замерехтіли зорі в глибокому небі.

     Раптом з півночі насунула чорна хмара. Пливе над снігами. Потемнів сніговий килим. Падають сніжинки на землю. Тихо лягають на поле, на ліс, на дорогу. Я прислухаюсь до тихого снігопаду і чую ніжний дзвін. Немов десь далеко-далеко бринить велика кришталева чаша, до якої доторкається срібний молоточок.

     Що воно дзвонить? Іду, прислухаюся. Дзвін лине від маленької ялинки, що росте у нас на шкільному подвір`ї. Вслухаюся і дивуюся. То дзвенять маленькі сніжинки. Висять на ялинкових гілочках, доторкаються одна до другої, немов срібні дзвіночки. І дзвенять, дзвенять, аж місяць прислухається.